Вінець життя
Від автора
Я не можу знайти слів, щоб висловити всю вдячність, яку я відчуваю до кожного з вас. Люди які були зі мною у всі часи, підтримували мене, коли мені було важко та надихали, коли я був на межі відчаю. Без вашої любові, підтримки та віри в мене, я б ніколи не зміг досягти того, що зараз стоїть перед вами.
Я хочу висловити свою щиру вдячність моїм батькам, які завжди були поруч та підтримували мене у будь-яких починаннях. Без вас я б ніколи не зміг досягти цього.
Я хочу сказати велике спасибі своїм друзям, які були зі мною протягом усіх цих років. Ви завжди вірили у мене та давали мені сили та мотивацію йти далі. Ви були моєю опорою, коли мені було важко, і я ніколи не забуду, що ви робили для мене.
Я сподіваюся, що ця книга стане ще одним кроком у моєму житті, і я дякую вам за все, що ви зробили для мене. Я люблю вас усіх і ніколи не забуду вашу доброту та підтримку. Ця книга – наша спільна праця і досягнення, і я пишаюся тим, що в мене є такі чудові люди в моєму житті.
Шановний читач, вважаю за честь сказати вам декілька слів: “Життя дуже цікава річ, якщо дивитися на нього крізь прозоре скло. Усі події які відбуваються у вашому залежать тільки від вашого сприйняття. Знайшовши ключ до реагування на події в ньому з радістю, ви зрозумієте, що поганого нічого нема. Якщо ви не можете знайти хороше, просто прийміть погане і чекайте на те, що принесе те погане, що прийшло до вас. Все тимчасово і пройде. Нічого вічного не буває. Від того щасливі миті набагато цінніші. Приємного читання.”
Глава 1. Коли пригода постукала в двері.
В один момент, пил, який символізував життя, розсипався. Легкий подих вітру розніс його частки над усім світом.
– Невже, це кінець? – запитав співрозмовник.
– Так, напевно це він..
Постріл…
Тижнем раніше.
Старовинні, дерев'яні двері відчиняються, оголюючи, виснажені часом, вітрини крамниці, які, наче сніжною ковдрою, засипані променями яскравого сонця. Срібні дзвіночки, поблискуючи у променях, навіюють приємні спогади, а я крокую всередину, готовий до нової глави свого життя. Відомий старий Джо, що славився своєю ексцентричністю та рідкими антикварними знахідками, нарешті найняв мене на роботу. Сподіваюсь, я впораюся краще, ніж у школі. Кожна глава мого шкільного життя наштовхувала мене на відчуття того, що я просто не можу впоратися зі своїм життям, з дівчатами мені не щастило зовсім, я не потрапив у місцеву футбольну команду і не грав у бейсбол, не був найрозумнішим, щоб опинитися серед головних геніїв школи, й так само я не перебував у жодній секції, яка могла б віднести мене до якоїсь групи, я був звичайним і нічим не примітним підлітком, який навчався трохи краще двієчників і частіше за все думав про те, що кожен рік у школі приведе мене до того, що я в кінці-кінців залишусь таким же невдахою на все життя. Аж раптом мої роздуми перервав старий.
– Я тут, нагорі! – володар.
Зачинивши двері, я поспішаю до сходів, але ненароком бьюся об стару полицю та ледь не сбиваю статуетку з відполірованого столика. У миті побоююся, що розібью крехкий антиквар, але встигаю швидко схопитися за нього. Піднімаюсь крутими сходами та потрапляю в кімнату з яскраво сяючим вікном. Але там, сидячи в інвалідному візку, чоловік похилого віку без правої ноги привертає мою увагу. Розкуйовджена борода та втомлені, але пронизливі очі, приховують життєвий досвід, а заросше густе, проте доглянуте волосся, видає його неповторний характер. Одягнутий у клітчату сорочку, пошарпані джинсові шорти та фіолетову в'язану шкарпетку, він говорить зі мною хрипким, але твердим у звучанні голосом, наче старий знайомий.
– І от це ти приїхав до мене працювати? – запитав Джо.
– Так. Я приїхав сьогодні і поки вчора збирав речі, батьки дивилися і знайшли в оголошеннях місце для роботи, воно було вказане у газеті. Це все відбувалося так швидко, я спонтанно вирішив, що треба починати нове життя і вийшло якось так. – я.
– Цьому оголошенню вже більше місяця, чому ти вирішив зателефонувати – Джо.
– Батьки сказали, зателефонуй сюди, спробуй. Мені потрібна робота, я зараз у пошуках житла в місті, але, мені ж треба за нього чимось платити. – я.
– Зрозуміло, але ти мені вже не підходиш. – Джо.
– Чому? Ви ж навіть мене не знаєте. – я.
– В тебе не впевнений голос, мені це не подобається. – Джо.
– Але ви ж самі вчора сказали, приходь, навчу тебе всьому. Тож, я не піду та буду тут працювати. Якщо ви вважаєте, що я подолав такий довгий шлях, щоб почути відмову, то ви помиляєтесь. – я.
– Непогано, це я й хотів від тебе почути. Може з тебе щось і вийде. Розкажи про себе ще щось. – Джо.
– Я лише нещодавно закінчив школу, спробував себе у різних видах спорту, цілеспрямований, готовий допомогти завжди й у всьому, тільки попросіть… -Даніель.
– Ясно, ясно, я зрозумів, черговий надокучливий хлопець, молодець. – Джо.
Він дістав кипу паперів зі столу та кинув переді мною.
– Підпиши ці документи і ще, скажи, як тебе хоч звати? – Джо.
– Даніель. – я.
– Чудово, Даніель, підпиши ці папери, ось тут знизу і ласкаво прошу до антикварної крамниці “Венеція". – Джо.
– Дуже дякую, Джо. – я.
– Не варто, малий, ще буде час змінити свою думку. – Джо.
– Чому? Щось не так? Батьки явно не порадять мені поганого. – я.
– Так, звісно, ти ще багато чого дізнаєшся тут, юначе, просто почекай. – Джо.
– Ви про що? – я.
– Скоро дізнаєшся, всьому свій час. Підписуй. – Джо.
Я швидко взяв ручку та поставив підпис біля сьогоднішньої дати – 19.06.1974. Цей день я запам'ятаю назавжди. Контракт підписаний. Нове життя розпочато, далі вже буду розбиратися з тим, що робитиму у цьому житті пізніше у майбутньому.
– Тож, почнемо стажування. Спускайся вниз, зараз тобі все тут покажу та про все розповім. Вимикач тут нагорі та внизу, для того, щоб ти міг вмикати всі вітрини та світло всередині крамниці. – Джо.
Ми вдвох спускаємося вниз. Бежеві стіни коридора нагадують мені про старі, давно пережиті 50-ті роки, які показують у кіно. Внизу вже я беру візок та допомагаю старому. Ми дивимось на всі вітрини і розмова продовжується.
– Твоє робоче місце – он та каса, всі вітрини мають сяяти, але будь обережним з експонатами, вони дуже цінні та коштують чималих грошей, наприклад, та статуетка привезена з Китаю, це їхній такий собі символ захисту будинку, а там далі є кілька садових гномів, але це незвичайні садові гноми, їх привезли прямісінько з Нідерландів, вони були зроблені ще у 1700-х роках і зберігати їх вдавалося цілим поколінням. Вони пережили й Наполеонівські війни, й Світові війни, але, щоб вберегти їх від Гітлера, їх вивезли до Америки, але один старий ідіот продав їх мені за смішні гроші, навіть не уявляючи їхню реальну цінність. Тепер поглянь, знизу в них є дата виготовлення, цей 1702 року, другий 1703-го, а третій 1704-го, колекція гномів, ще й таких років, вони коштують мільйони і навіть я продаю їх усього за кілька сотень долларів. Йдемо далі, також, ти будеш отримувати відсоток від продажу, окрім зарплатні. Якщо люди приносять своє барахло, оцінюй його максимально низько, щоб ми зменшили витрати. Ти можеш тут жити, є окрема кімната нагорі, також є кухня, душ, туалет, так що, можеш не витрачатися на житло і проїзд. Але зауваж, я не бажаю бачити компанію твоїх покидьків, які розіб'ють мої вази після кількох пляшок пінного. – Джо.
– У мене немає друзів. Не переживайте, містер Джо. – я.
– Чудово, сподіваюся інші питання ми вже вирішемо на місці. – Джо.
– Я просто не дуже вмію заводити друзів, зазвичай мене всі кидають, тому я завжди один. – я.
– Чого ж так? – Джо.
– Людям не цікава дружба, всім потрібні понти. – я.
– Вважаєш? Ти просто не зустрічав дійсно гарних людей, хлопче. – Джо.
– Можливо, але у школі мені саме такі люди й траплялись. – я.
– Що ж, хлопче, будемо товаришувати. – Джо.
– Звичайно, містер Джо. – я.
– І навіщо я це сказав… – Джо.
– Що-що? – я.
– Нічого, берись за роботу. – Джо.
Я вирушив за ганчірками в підсобку та взявся до справи. Так, в перший робочій день у крамницю так ніхто і не зайшов, я лише мив підлогу, вичіщав старі предмети та спостерігав за тим, що відбувалося надворі. Раптом, підійшов старий і сказав:
– Ден. Запам'ятай, вночі не виходь на вулиці цього міста, ти не знаєш, що з тобою може тут трапитися. – Джо.
– Ви про що? – я.
– Просто не виходь. – Джо.
– Д… Добре. – я.
–Надобраніч. – Джо.
–Надобраніч, Джо. – я.
Джо піднявся на ліфті та попрямував до своєї кімнати, а я читав книгу, коли у крамниці за 10 хвилин до зачинення увійшла дивна стара. Її повільні кроки привели до каси, і вона почала розглядати мене дуже уважно, але раптом розвернулася та вибігла з крамниці, грюкнувши дверима так сильно, що це прозвучало, як вибух. Я нічого не розумів, зачинив крамницю та попрямував сходами нагору до своєї кімнати. Однак, коли я відчинив вікно та писав листа своїм батькам, я побачив моторошне нічне місто, порожнє та покинуте. Раптом мої почуття ожили, і я почув як вітер гуляє містом, і у цій атмосфері мені стало не дуже затишно. Спустився вниз, щоб покласти його у поштову скриньку. Повертаючись до крамниці, я відчув, що мене переслідують, і швидко війшов всередину, зачинивши двері на замок. Але коли я приліг на ліжко, мої думки перенесли мене в інший світ, наче потік свідомості, який неможливо контролювати. Я замислився про те, що нічого не вічне у цьому світі, що люди завжди намагаються утримати щось, але нічого не в змозі зберегти. Життя проходить повз нас, і ми не можемо його утримати, бо воно сповнене неочікуваностей та змін, що змушують нас прилаштовуватися та змінюватися.
Ранок. Найменш улюблена частина більшості жителів планети. Ледь відкривши очі, я подивився у вікно, звідти сонце випромінювало світло на всю кімнату. Сірі тона кімнати стали світлішими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у ній в останній раз жили півстоліття тому. За вікном кипіло життя, автівки невгамовно сигналять на перехресті, люди постійно біжать у незрозумілому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зіткнення двох авто і натовп вже зібрався там. Витягають людей з машин, вони живі, це стало зрозуміло, завдяки крикам людей, але без свідомості. Приїхала пожежна машина та швидка допомога. Люди не розходяться, навпаки, дивляться заворожено, наче там зараз роздають гроші. Що вас так приваблює у тому, що люди після аварії знаходяться в жахливому стані? Люди – тварини. Завжди чекають на хліб та видовища.
Відійшовши від вікна, я пішов на кухню. Старий Джо все ще спить, його знаменне та затяжне хропіння можна почути, мені здається, навіть на околицях міста. На кухні все розташовано дивним чином. Холодильник знаходиться у підвішаному стані на стіні, під ним – пральна машинка і далі за ними ми спостерігаємо стіл, за яким знаходиться один стілець, немає місця для нарізки продуктів, один ніж, дві тарілки, дві виделки, дві ложки, одна чашка та стара, замурзана кавоварка. У тумбочці одна кастрюля, є друшляк, і навіть маленька пательня. Під тумбою стоїть електропіч, яка нагрівається цілу вічність і, звичайно ж, стара-пристара мікрохвильовка. На кухні немає вікон, вони закладені старою цеглою, а на ній висить плакат з оголеною жінкою часів 50-х. Мені здається, на цих жінок мастурбували всі хлопці в ті часи. Сподіваюся, я зможу до цього всього звикнути. Приготувавши собі омлет, з яєць знайдених у холодильнику повністю забитому пивом, я пішов до крамниці, за касу, щоб поїсти. Навіть не увімкнувши вивіску, я відчинив двері і попрямував до каси. Коли вже я підніс виделку до рота, двері відчинилися. Дуже повільно силует, який знаходився зовні, перенісся всередину. Це була дівчина зі світлим волоссям. Осліплений сонячними променями, я не міг роздивитися її обличчя, тому просто опустив голову вниз і почав шукати місце, куди б поставити тарілку з їжею. Вона почала ходити по крамниці та оглядати кожен предмет.
– Якщо вам щось потрібно, тільки скажіть, – сказав я.
Вона поглянула на мене, посміхнулася та знову повернулася до старої друкарської машинки. Почала торкатися клавіш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на її довгі, тонкі пальці та плавні рухи, я думав про те, що, можливо, вона піаністка. З перших спроб я намагався розгадати її натуру. Вона знову повернулася та повільно почала рухатися до мене. Я піднявся з-за каси та застиг на місці, не вірячи своїм очам. Вона була незвичайна. Блакитні очі, наче відображення ясного неба, доповнювали її витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Її підборіддя було загострене, наче у грецької богині, а кожен її рух здавався танцем на лезі ножа. Її вузькі плечі та витончені, наче розкішні квіти, ноги, говорили про бездоганну фігуру. Невеликі груди, тонка талія, акуратні та не широкі стегна. Ні, вона не виглядала наче хвора на дистрофію, вона просто була стрункою і це їй пасувало. Але найдивовижніше було те, що в її очах була така сила та енергія, що я відчував як моє серце починає битися швидше. Я намагався затримати свій погляд, але було важко – її чарівність наче мала магічну силу. Вона підійшла. Повільно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить мені:
– Я тут вперше, розкажіть, що у вас є? – незнайомка.
Не в стані зібрати себе до купи, я розгубився та перепитав її, що саме вона хотіла, і коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати їй все, що у нас було. Вона цікавилася кожним предметом, та здається, їй потрібно було дізнатися щось інше. Щоб отримати перевагу в розмові, я різко спитав:
– Що вам тут потрібно? – я.
Вона здивувалася. Але, видихнувши, відповіла:
– Напевно… Ви. – незнайомка.
І вже тут здивувався я. Мій розгублений погляд, як здавалося у той момент мені, можна було роздивитися з інших планет та всесвітів. Я ковтнув повітря та перепитав:
– Я? – я.
– Так, ви. – незнайомка.
– Чому саме я? – я.
– Ну, ви перший у цьому місті, хто не почав мені грубити з перших секунд. Ви, певно, як і я, не з цих країв. – незнайомка.
– Так. – я.
– Ви звідки? – незнайомка
– Кроменвілль, а ви? – я.
– Борнвудс. – незнайомка
– Так ми сусіди, дивовижно. Що ви забули у цій дирі? – я.
– Напевно, те ж саме, що і ви. – незнайомка.
– Ви втекли від батьків, щоб почати нове, доросле життя і тепер не знаєте що робити? – я.
– Гарний жарт, але ні, я подорожую і це перше місце, де я вирішила затриматися. – незнайомка.
– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.
– Це найближче місто від мого минулого місця перебування. – незнайомка.
– Цікаво. – я.
У цей момент я зрозумів, що якщо зараз не покличу її на побачення, я втрачу її назавжди.
– А чи не хотіли б ви сьогодні провести вечір у моїй компанії? – я.
– Ага, – відповіла вона, простягаючи руку до книги на верхній полиці. – незнайомка.
– Давайте о 5-ій вечора на цьому ж місці, я як раз зачинятимусь. Тут поруч є заклад з цікавою назвою, там і проведемо час. – я.
– Чудово, – відповіла вона та простягнула мені книгу заклять старих відьом.
Я підходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла мені купюри та вимовила ті слова, які змусили моє серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пішла, залишаючи після себе ніжний аромат квітів.
Я залишився сидіти на стільці, вдихаючи цей запах і занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Моє сердце швидко калатало, і я відчував, що ця незвичайна подія – знак долі. Як сором'язливий хлопець, я не міг відігнати від себе думки про ту прекрасну дівчину, яка так безтурботно проникла у моє серце. Аж раптом мої роздуми перервав старий Джо зі словами про те, що потрібно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за поріг, коли побачив стареньку жіночку, Джо розповідав, що вона часто буває тут, але чомусь сьогодні вона навіть не спромоглася увійти та, як завжди, подивитися на предмети у нашій крамниці. Коли я підійшов до неї, щоб запитати, вона повернулася і різко схопила мою руку. Я відчув як моє серце завмерло від її слів: "Їдь звідси. Тобі тут не місце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не міг зрозуміти чому вона так дивно поводиться зі мною, але вона вже почала віддалятися, лишивши мене можливості поставити питання. Я залишився стояти на місці, намагаючись розшифрувати її слова. Що вона хотіла мені цим сказати? Що тут відбувається? Я вирішив швидко перебігти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свій поспіх. Мене майже сбила машина.
Я забрав газету та почав повертатися, коли помітив як наша сусідка зайшла через задні двері до нашої крамниці. Я не міг зрозуміти, що це означає, але мої підозри почали зростати. Що приховує ця таємнича жінка та які секрети має наша крамниця? Я вирішив продовжити своє розслідування та знайти відповіді на ці питання. Я швидко попрямував тут, але величезний чолов'яга розміром з шафу, зупинив мене зі словами:
– Тобі сюди не можна, хлопче. – охоронник.
– Але я тут працюю. – я.
– Не зараз, почекай. – охоронник.
Я зупинився та зрозумів, що з ним в мене навіть можливості немає спробувати свої сили, тож сенсу в тому, аби намагатися щось зробити – немає. Так я простояв хвилин 20 поки не вийшла пані у пурпурному капелюшку та з плюшевою сумочкою. Вона поглянула на розгубленого мене та сказала:
– Який цікавий юнак, я вкраду тебе у Джо, такі солодкі хлопці завжди будуть мені у нагоді. – незнайома леді.
Я лише перелякано опустив погляд і вона пішла далі. Її охоронець швидко побіг відчиняти двері авто, і у цей момент я зрозумів, що вона якась велика "шишка". Увійшовши до крамниці, я хотів було піднятися нагору, але старий Джо зупинив мене зі словами:
– Куди газету поніс, малий? – Джо.
– А, ви тут, містер Джо? – я.
– Так, я тут, – з тяжким видом відповів він.
– Хто ця пані і що вона робила у нашій крамниці? – я.
– У нашій? Малий, це вже навіть не моя крамниця. Якщо ми не погасимо оренду за цей місяць, її знесуть, і ми обидва опинимося на вулиці. – Джо.
У приміщенні нависла напруга і відчуття невирішеності питань. Я підійшов до старого, віддав газету та пішов за касу, починаючи підрахунок усього, що накопичилося за тиждень та почав розпитувати про те, скільки саме потрібно сплатити за оренду цього місяця.
– Нам все одно не вистачить, Ден, ми вже програли цю битву навіть не розпочавши її. – Джо.
Так я побачив згасаючі мрії та надії в очах людини. Понурі та стомлені очі Джо почали оглядади все довкола. Відчай, який загублює цілі армії, зараз заволодів його свідомістю. Паніка бігаючого погляду лише доводила, що життя може перевернути все з ніг на голову в одну мить. Договори, рішення, удача – все це запорука успіху у бізнесі, проте коли твоя справа потроху згасає, ти починаєш згасати і сам.
Джо скомкав і викинув у смітник газету, потім попрямував до ліфту та зі словами: "Сьогодні мене не чіпай", він піднявся нагору.
Я тяжко опустився на стілець за касою та з повним усвідомленням того, що мені доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кілька годин, життя мене підштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну річ. Сьогодні на мене чекає побачення зі справжньою дівчиною.
Ця думка зігрівала мою голову трохи більше, ніж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняється. Всередині виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моєї голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старі монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих місцях, де клієнти що приходять у крамницю, можуть і не побачити, розставив усі предмети в алфавітному порядку та вимив скляні поверхні так, що здавалося навіть не треба відчиняти двері, аби всередині стало світліше.
Я пішов до старого Джо нагору та розповів йому про те, що мені вдалося запросити гарну дівчину на побачення. Мої слова викликали у нього легку посмішку і він сказав:
– Я, звісно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.
– Чому? Що не так? – я.
– Дівчата бувають дуже підступними. – посміхаючись сказав Джо.
– Я ж лишень покликав її на побачення. – розгублено відповів я.
– Та будь впевненішим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.
– Старий гуморист, дякую. – ніяково відповів я.
Пройшов певний час і ось вже підкрався момент, коли треба виходити на зустріч, старий Джо спустився вниз, дав мені в руки коробку та сказав:
– Відкрий її лише тоді, коли ви сидітимете за столом у барі, а до того моменту навіть не думай її торкатися.
Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамниці. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скоріш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стіну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.
Пройшло вже 10 хвилин, але її все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як і завжди, це було несерйозно, але навіщо вона залишила мені чайові? Я дістаю купюру з кишені та бачу текст: "Зустрінемося о 17:30 у парку, що розташований у центрі. Сподіваюся, ти здогадаєшся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зірвався з місця. Я перетнув проїжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху і навіть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерігаю що відбувається навколо та думаю, куди ж вони всі йдуть? Жінка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгої сірої спідниці, в неї кучеряве довге волосся, вузькі очі, довгий і тонкий ніс, маленькі акуратні губи, такі, наче вона працює вчителькою у школі. Прямує, як мені здається, додому та намагається донести 4 важкі пакети в обох руках. Двійко чоловіків у темно-сірих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, ніби вони справжні італійці. Діти втікають стрімголов від поліцейського. А інші чоловіки у костюмах палять цигарки у кріслах ресторану та вирішують справи бізнесу, один з них настільки великий, що, здається, якщо він не наїсться, він відгризе руку офіцианту.
Навколо метушня. Так цікаво, що в моєму місті навіть приблизно такого не було. У нас все завжди було спокійно, ніяких божевільних ситуацій, усі знають один одного, ніхто нікуди не поспішає. Цікаве місто, здається, я тут затримаюсь. Відчинивши вікно і поглянувши у нього, я відчув на обличчі прохолодний вітерець. Волосся на голові почало розвіюватися назад, сльози на очах від вітру та, звичайно, дивовижне відчуття свободи. Мені здається, пронеслося у моїй голові, приємний вечір у вікні завжди наповнює якоюсь свободою, чимось приємним та легким, він викликає думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобі легше, ніж тут. Але коли вона встигла написати мені записку на купюрі? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касі чек, вона встигла написати.
Мої роздуми зупинили слова із гучномовця про те, що я вже під'їжджаю до потрібної станції. Виходжу біля парку та бачу, що вона там, чекає та посміхається. Я завмер, може вона посміхається не мені? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дійсно вона подає знак мені. І справді, дивно, такого в мене ще не було. Я підійшов, привітався, і ми почали йти разом у бік місця нашого побачення.
– Куди ми йдемо? – питає вона.
– Зараз покажу, про це мені розповів старий Джо, він дав мені цю коробку, сказав, щоб я відкрив її лише тоді, коли ми сядемо у тому місці.
– Добре, тоді ходімо хутчіш, не можу дочекатися, щоб дізнатися що там всередині, – в захваті сказала вона.
Ми йшли, розмовляли про різні речі. Кожен з нас висловив позицію свого життя і, мені здається, дивлячись на неї, я почав помічати щось своє. У цю мить я відчув прилив легкого та п'янкого щастя.
Ми прийшли. Це був бар з незвичайною назвою "Карета в нікуди". Ввійшовши всередину, нас зустрічає бармен за стійкою і одразу ж питає, що нам налити. Ми замовляємо два келихи червоного напівсолодкого вина та від його презирливого погляду ми зрозуміли, що зазвичай тут замовляють щось зовсім інше. Ми влаштувалися за вільним столиком, я поставив коробку і ми продовжили розмову, домовившись, що відкриємо її вже після перших ковтків вина. Бармен не дуже поспішав, вино все ще не було налито, ми продовжували розмову і пройшло вже хвилин 10, я вирішив підійти та дізнатися в чому справа:
– Містер бармен, де наше вино? – питаю я.
– Подивись уважно нагору, хлопче. – відповідає бармен.
Я піднімаю погляд і бачу величезну вивіску з написом: "Або ти пьєш віскі, або провалюй!".
– Ага, зрозуміло, два віскі з льодом, будь ласка. – я.
Він щиро посміхнувся, швидко дістав з-під стійки дві склянки, кинув туди кубики та розлив міцний напій. Поставив обережно на стійку та сказав:
– Приємного вечора, сер. – бармен.
Я посміхнувся, кивнув, підхопив склянки та попрямував до столу.
– Цікаве в тебе вино, – з посмішкою сказала вона.
– Так, я знаю, подивись на вивіску над барною стійкою. – я.
Вона прослідкувала поглядом туди, куди я вказав, розсміялася та побачила, що бармен також посміхнуся, підморгнув їй та пішов далі до блиска натирати склянки.
– Як тебе звати? Я так і не дізнався твоє ім’я. – я.
– Мої батьки обирали не довго, воно наснилося моїй матері. Мене звати Ангела.
– Приємно познайомитися, мене звати Ден, тобто Даніель, але всі друзі кличуть мене просто Ден.
– Добре, буду знати, Ден. Тобто Даніель, якого всі друзі кличуть просто Ден. – Ангела.
Ми посміялися та вдарили склянками з віскі.
– За приємну зустріч, – сказав я.
– За неї. А тепер давай скоріше відкриємо коробку, я вже згоряю від нетерпіння. – Ангела.
Я зриваю скотч, починаю відкривати та бачу дуже дивний предмет. Він схожий на пістолет, але виглядає зовсім не як пістолет. Я дістаю його з коробки, ми разом починаємо на нього дивитися ближче і все ж таки не розуміємо для чого старий Джо вирішив вручити его мені.
Поки ми його роздивлялися, ми не помітили як бар залишили всі відвідувачі, пройшло наче близько 20 хвилин, але у приміщенні вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираємося піти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще дві склянки віскі та пообіцяли покинути бар тільки-но спустошимо їх. Бармен підняв брови, знизав плечима та відповів:
– Добре, хай щастить.
Ми не дуже зрозуміли його інтонацію, але вирішили не перепитувати. Він повернувся за стійку та почав потихеньку збирати речі. Ми продовжили наші розмови, які зазвичай починаються при знайомстві. Друга склянка віскі почала потроху туманити голову, і я вже став розкутішим у бесіді. Ми сміялися, розповідали кумедні історії з життя, додаючи до того ще й вдалі тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевірив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозуміло що навколо ні душі, наче в цьому місті щось трапилося: всі люди зникли, залишивши після себе лише порожнечу. Темно-сіре місто, інколи пропускаюче протяг між будинків. Неонові вивіски, які раніше яскраво освітлювали темні провулки, тепер згасли, у багатьох вікнах немає світла, наче життя тут затихло. Але було щось і більш тривожне у повітрі. Віддалені звуки, мелькотіння тіней та далеко синє світіння з кількох вікон. Відчуття, що хтось спостерігає за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозуміли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в інший світ, де панує загадкова тиша.
– А трамваї вже не їздять чи що? – з іронією запитав я.
Ми не розуміємо що відбувається, за нами зачиняє двері бармен та йде вглуб бару, здається, він живе прямо там або дуже близько. Ми пішли в бік парку, продовжуючи говорити про особисті плани у цьому житті. Ангела повідала мені про те, як вона збирається довчитися в університеті та поїхати у навколосвітню подорож, я ж розповів , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив світ, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми сміялися, адже радіо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика відтворювалася всередині та грала в руках. Та раптом ми помітили дуже незвичну тінь. Вона стояла посеред вулиці та не рухалася. Серед ліхтарів, які давали світло, був один зламаний, саме у цьому місці знаходилася вона. Моє серцебиття почастішало, я відчув сильний холод, який з'явився в мене всередині, наче я почав замерзати, холодний піт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пішов пар так, ніби то були залишки останнього тепла з мого тіла і відчуття злісного погляду принизало мене.
Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити її. Вона все ще нерухома. Ми продовжуємо стояти та спостерігати за силуетом. Я відчув як на моїй спині ворушиться волосся від подихів Ангели, а її рука лягла на моє плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосі:
– Що ми будемо робити? Воно мене лякає. – Ангела.
– Я не знаю, дістань той недопістолет з коробки. – я.
Вона вийняла зброю та простягнула мені. Я міцно обхопив її однією рукою, а іншою звів курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто переді мною. Може, це просто п'яничка, який не усвідомлює що відбувається. Таке не рідко траплялося у моєму місті, коли захмеліла людина стояла посеред вулиці та просто спала, не помічаючи нічого навколо себе. Ми повільно наближалися до силуету, який продовжував стояти на місці. Мій пульс почастішав, я не розумів які саме відчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто переді мною і що йому треба. Може хоче, вкрасти мій гаманець або ключі від крамниці? Я вагався і просто не знав як мені краще діяти. В коробці більше нічого не було?
– Ангела, подивись що ще є в коробці. – я.
– Тут є ліхтарик та записка. – Ангела.
– Що там написано? – я.
– "Не втрачай світло. Якщо світла немає, світи та стріляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означає? – Ангела.
– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвіти ліхтариком на цю тінь. – я.
Ангела вмикає ліхтар, напрявляє його на силует і той починай швидко рухатися в наш бік, видаючи при цьому неприємний скрежіт та шипіння. Я поклав палець на курок та вистрілив у тінь, яка розчиняється в сліпучому світлі. Після пострілу я впав на землю, але Ангела швидко допомагає мені піднятися, ми, розуміючи, що тут щось не так, прямуємо до крамниці. Я вириваю коробку з рук та жбурляю її подалі, хапаю Ангелу за руку і ми біжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тікали, ліхтарі позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помічати як там з'являються такі ж самі тіні. Ми біжимо до крамниці і вже здалека бачу ще не згаслу вивіску "Венеція". Який же я радий, Джо, що ти забуваєш робити найпростіші речі. Залишається лише одне перехрестя і ми потрапимо всередину. Позаду вже немає ввімкнених ліхтарів і ми розуміємо, що прямо зараз і над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починає стискати груди, але я розумію, що нам треба всього лише півхвилини, аби добігти до крамниці. Світло гасне… Ми зупинилися.